Артем Березнев -
Дослідження гірських річок Івано-Франківської області
Водій маршрутки виїхав з другорядної вулиці та з округлими очима натиснув на педаль газу. Він, в своїх снах був водієм турбодізельного буса, який змушував всіх учасників дорожнього руху триматись трошки ліворуч, але в справжньому житті сидів на кріслі трохи згнівшого, промасленого «Богдана» . Так, як в нього під капотом не виявилось такої кількості кінських сил, а педаль газу вже вперлась в давно протертий килимок, то достигнути надзвукової швидкості в нього не вийшло і розгін до ста кілометрів дорівнював двадцяти хвилинам. Саме цю картину я спостерігав протягом двох останніх секунд – моя машина вминалась в давно вже померлу маршрутку, моя сіренька фарба змішувалась з жовтим відшарованим покриттям того заліза, фара з капотом, з характерним пластиковим скрипом прощались з остовом моєї машинки, гальма працювали як треба, втираючи гуму в асфальтове покриття та кричачи на всі округи про щось незаплановане . Висказавшись про всю цю ситуацію, я зазначив, що паски безпеки відпрацювали добре, я з повагою згадав свого вчителя водіння – це він мене навчив, як їх використовувати; руки, ноги, ребра – все ціле. Так не повинна була початись моя втора експедиція, але всі ми не бездоганні і сталося те, що сталося.
Чорний Черемош напував велику кількість корів та овець багатьох гірських сіл, впродовж всієї Івано- Франківської і Чернівецької областей, та вриваючись в Черемош своїм бурхливим норовом, трошки збавляв оберти та змішуючись зі своїм братом мешкаючим на полонині, здавався більш лагідним.
Шибений, Дземброня, Бистрець, Річка – ці назви були, для мого зараженого нахлистом мозку, чимось маревним, недоторканним та тендітно цнотливим. Ці «дівчатка» та «хлопи» поїли та підігрівали запальний характер Чорного Черемоша своїми нескінченними холоднючими промовами. Плануючи свої декілька днів відпустки, сидячи за столом в січневому довоєнному українському Маріуполі та дивлячись на карту західних областей нашої прекрасної країни, я сподівався хоч одним оком побачити ці перлини. І ось, я знаходжусь в якихось ста – двісті кілометрах від цих гарнюнь. Які можуть бути аргументи, щоб не поїхати?! Ах да, треба транспорт. Це вирішили мої маріупольскі старі та нові чернівецькі друзі – «… ось там ключи, паливо знаєш де брати»
Дорога з Чернівців, як і майже всі дороги чернівецької області нагадували про війну, яка точилась далеко на сході. Цей феномен був не зрозумілий не лише мені, а й всім місцевим мешканцям, які бачили ці «напрямки» ще задовго до того нескінченного лютого.
Проїжджаючи через Сторожинець, я побачив р. Сирет – повна протилежність тієї норовливої красуні, до якої я їду. Я поставив чергову зарубку, що треба буде її відвідати. Треба відвідати. Це здалось якоюсь дикістю – я перестав планувати ще тридцятого жовтня двадцять другого. Ця думка деструктивна сперечалася з вже упорядковано замороженими і припаленими нервовими закінченнями .
Під’їжджаючи до Вижниці по дорозі через Багну я знов опинився на мальовничому серпантині. Мені це місце подобалось ще восени, коли ми приїжджали з гуманітарною програмою для ВПО. Ця дуже мальовнича дорога спускаючись в лоно Вижницької громади відкривала доволі широкий кут огляду на місцеві гори, а дерева повз дорогу скривали її своїми кронами від сонця та дощу.
Проїхавши Вижницю та показав всі документи, що в мене були, я заїхав в Івано-Франківську область і почались дуже вузькі дороги, мальовничі краєвиди гір, більше сосен та ялинок - край гуцулів та вовків. Про них, саме не красенів в крисанях з бартками , а вовків, мені неодноразово розповідали місцеві мешканці та писали регіональні СМІ. Побачимо- побачимо сказав майже вголос я і трохи посміхнувся. Зробивши тихіше Deep Purple я відкрив вікно машини- холодний гірський вітер врізався в волосся і не зупиняючись ні на секунду почав залазити за комір та в лацкани рукавів. Да , лютий не залишав сподівань на тепло та легку прогулянку гірською річкою.
На новігаторі останні п’ять хвилин поруч з дорогою звивалась блакитна стрічка – Чорний Черемош вже біг поруч, але він поспішав в долину, а я їхав все вище в гори туди, де було менше кисню і людей. Проїжджаючи Верховину я вже почав бачити річку не тільки на навігаторі, а й через брудне лобове скло – пора шукати місце, де зупинитись подумав я, бо їхати так можна нескінченно а лютневі дні ще не дуже довгі.
Це буле місце неподалік від селища, назва якого в мене асоціювалась з невеличким мопедом в гаражі мого дідуся. Дуже зручний мій берег дозволив під’їхати близько до води, щоб зменшити зусилля на перетягування всього мого скарбу, а протилежний стояв неприступною стіною сосен, щільно прилинаючих одна до одної і тягнущихся до сонця, як паростки молодої пшениці в липні. Це було гарне місце, це було то саме – я впізнав його відразу.
Ч.Черемош відрізнявся від Прута як глибиною, течею, так і прозорістю води. Вони були різні – це було видно одразу.
Лютневу експедицію я вже спланував по іншому ґрунтовно підготувався: в мене вже до основного переліка обладнання ще були дрова, чайник, чай, трошки м’яска, тепла безрукавка та ще одна пара теплих шкарпеток. Сачки, резервуари для гідробіонтів та банку для створення біотопа я залишив ту ж саму – вона мала стільки недоліків, але чомусь продовжувала подорожувати зі мною. Я розпалив багаття і почав роздивлятись оточуючу реальність. Навпроти був чорний ліс з якого на мене дивились чиїсь очі, слідкуючи за кожним моїм рухом, прислухаючись до мого бурмотання та вдихаючи новий запах - запах мого вогнища. Може моя багата уява це сама домалювала, а може так це і було – я поки не вирішив це і продовжив дивитись навкруги, роблячи нотатки в своїй голові та вже уявляючи, як буде виглядати цей біотоп . Картинка на моєму березі була зовсім інакша- пологий берег з великими та маленькими каміннями, трохи рослинності в вигляді якогось чагарника, дуже схожого на шипшину та ріденьких верб розкиданих впродовж берега. Про забруднення річки місцевим населенням та про чисельні сміттєзвалища вздовж берегової лінії я не буду писати – залишу це для окремих спостережень.
Вогнище розгорілося, дрова стали нагадувати шматки залишків діяльності Везувія на руїнах Помпея – пора було нагріти чай та пожарити м’яса, перед зануренням в льодяну воду Чорного Черемоша.
Я поставив чайник, та поклав жаритись на решітку м’ясо. М’ясо почало одразу шкварчати та заповнювати все навкруги ароматами якогось празника. Я відрізав товстий шматок хліба, настільки товстий, щоб він не був черствим після вогнища, а зберіг зсередини м’якеньку структуру, а ззовні був схожим на тости – я збирався макати його в те, що натече від гарячого м’яса. Його було ще зарано смажити, бо хліб мені потрібен був теж гарячий. М’ясо тільки починало засмажуватись під палаючими шматками буковинських дров, я перевернув решітку, щоб побачити інший його бік. З носика чайника вирвався стовбур пара, даючи знати мені, що можна вже класти чай та гілочки м’яти з шипшиною, яку я зібрав того річчя на р. Виженці. Теплота від чайника дуже контрастувала з тим холодним вітром, який стукав в спину та потилицю – я ще ближче посунувся до багаття.
Я зовсім розслабився в той момент,пердчуваючи свій маленький гастрономічний празник. Щось холодне та м’яке вперлось в мій поперек. Хрипле дихання позаду було вже виразно чутно. Серце зупинилось. Їх було двоє. Очі миттю знайшли недопале палено. Я знав, що на поясі в мене був ніж, але безрукавка не давала можливості вихватити його швидко. Гумові чоботи вже не здавались мені захистом від всього на світі і дві пари шкарпеток вже не були непробивною перепоною. Я обернувся.
Переді мною стояв далекій правнук гуцульських вовків. Неподалік прикривавши спину цього вовкулаки, стояв його дружбанчик. Його короткі ноги несли довгий тулуб біло чорного кольору, який був знизу мокрим з-за все ж тих самих коротких лап. Одне вухо вже не трималось стоячи і звисало до полу. Його оскал, да який там оскал!?! Це була щеняча усмішка на мохнатій мордочці з лагідними оченятками, які дивились скрізь мене на засмажені шматочки м’яса. Ми перетнулись очима і його хвіст не витримавши такої напруги почав свій танець. Це був танець, який колись подружив наші види між собою. Правнук вовків чекав м’яска та ласки. Я чекав нової історії про річку, яка змусила мене повернутись ще раз через тиждень і зробити ще другу серію про цей мальовничий гуцульський край та його диких мешканців.